Думки в голос

Думки в голос

Правди не сховати

До 125-річного ювілею від дня народження світлої пам'яті

До 125-річного ювілею від дня народження світлої пам'яті Патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого

Патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого

 
Україна є не лише у своїх географічних межах, вона є всюди, де є українці.

(Йосип Сліпий.)

Написати статтю такого змісту я мріяв давно. Думав, метикував, зважував всі “за” і “проти”, щоб не образити почуття віруючих традиційних конфесій.

Але ж правди не сховати!

Якось один священик УПЦ (МП) мене запитав: «Чому нам через приналежність нашої Церкви до Московського патріархату РПЦ постійно дорікають, що нібито наша Церква займає пасивну позицію у суспільному та політичному житті України? Адже УГКЦ підпорядковується Папському престолу у Римі, і ніхто не звинувачує її у непатріотизмі”.

Моя відповідь була короткою.

З часу утворення (1596 р.) УГКЦ чи як, говорили за «совєтів» – уніатська, ніколи не була й нині не є служницею політичних ідей та амбіцій нумерованих Римів чи могутніх світу цього, але, маючи український характер, як рідна мати, дбає про свій народ, пам'ятаючи, що найбільше може прислужитись для його блага, стоячи на варті його совісті, моральних та духовних підвалин.

Натомість Московська церква повністю зрослася зі світською владою, владою царів, генеральних секретарів, комісарів. (Навіть у 1721 році було скасовано Московське патріаршество. Церква повністю перейшла у підпорядкування держави (царя). Так було до 1918 р.). 

Нині ж РПЦ зрослася з владою «герострата» Володимира Путіна (людини, яка хоче себе увіковічнити в історії будь-якою ціною) під орудою українофоба Кіріла, який самовпевнено називає себе «найдуховнішою» нацією світу.

Та от біда: чим далі розкручується спіраль подій, тим більше світ починає розуміти суть новочасних «геростратів», котрі на руїнах світової цивілізації намагаються побудувати ілюзорний «руський мір».

Недаремно ж сенатори США у нещодавно прийнятому законі прирівняли путінську Росію з агресивним Іраком й Північною Кореєю. «Чудовий» триумвірат, чи не так?

Варто нагадати й про таке. Сталося так, що ще за княжої доби Х-ХІІІ ст. в Київській Русі-Україні православне християнство візантійського обряду так міцно пустило коріння в українськім народі, так поширилось на всі території, заселені нашим етносом, що абсолютна більшість поміркованих православних християн не відчула особливої загрози від поширення в їхнє середовище         греко-римо-католицизму й         північно-європейського протестантизму. 

Зв'язки з християнським Заходом мали характер віротерпимого співіснування і партнерства. А теза про окатоличення, ополячення, онімечення українського народу є вигадкою московської пропаганди, призначеної спеціально для поширення в Україні. Загроза для Богом даної помісності й національної специфічності до нас ішла, хоч як це не парадоксально, не від західних греко-римо-католиків і протестантів, а від «старшого брата» – РПЦ. Ще більший подив викликає цькування української церковної помісності й національної специфічності УГКЦ в наші дні.

Але що з приводу цього свідчить історія?

Високий проукраїнський дух УГКЦ бачили московсько-сталінські сатрапи. Адже з її могутнім впливом на свідомість населення Церква була однією з важливих перешкод радянізації Західної України. А не зважати на близько 4,5 тисяч храмів, які відвідувало 4,3 мільйона вірян, а додати до цього Богословську Академію, 5 духовних семінарій та три тижневих і шість місячних журналів, влада “совєтів” просто не могла.

Тому-то Москва вирішила ліквідувати УГКЦ. Уночі 12 квітня 1945 р. НКВС арештував митрополита Йосипа Сліпого (після смерті митрополита Шептицького очолював митрополію) і всю церковну верхівку.

8-10 березня 1946 р. за сценарієм енкавесистів скликали «собор» у Львові в храмі Св. Юрія. На псевдо-соборі Г. Костельник проголосив, що віднині вірні УГКЦ поривають свої зв'язки з Римом і переходять в лоно Московського патріарха (Львівський церковний собор. Документи і матеріали.  К., 1984, с.94).

Спираючись на цю фальшивку, сталінський уряд проголосив УГКЦ розпущеною і приступив до цілковитої ліквідації її парафій. Розгорнувся небачений терор не тільки над духовенством, але й вірними греко-католиками. У результаті опору половина духовенства була ув'язнена або депортована. Понад 1000 священиків, монахів були засуджені на довголітні терміни тюрем і концтаборів, десять відсотків емігрувало. Частина духовенства перейшла у підпілля.

Паралізуючи УГКЦ, московська імперія не знищила її, а лише загнала в «катакомби», як колись Римська імперія перших християн. Розпочався період «катакомбного» життя. Разом з релігійним опором у Західній Україні зростав опір політичний і національний, що тривав до 1990 року.

Майже 20 років (безперервно) більшовицьких таборів і фізичних мук приніс Йосип Сліпий в жертву Господові за свою Церкву і народ України. Двадцять років по більшовицьких катівнях!

Навряд чи історія Вселенської Церкви знає такого Владику, щоб свої архієрейські літа прожив у такій безперервній самопожертві. Свідомість, все єство Патріарха пронизувала лише єдина точно визначена мета: праця в ім'я Бога, своєї Церкви та України.

Таких синів, як Йосип Сліпий, небагато мала Україна. Однак власне вони стали уособленням духу нашої нації і надійним дороговказом для сучасників та нащадків.

Свідченням визнання Йосипа Сліпого великим українським патріотом, вірним сином і провідником Церкви було відзначення на державному рівні 120-річчя Патріарха. В Києві успішно пройшла науково-практична конференція на тему: «Роль Патріарха Йосипа Сліпого у державотворенні України та формуванні національної ідентичності українського народу».

І як духовний заповіт Йосип Сліпий залишив нам слова: «Без сумніву, іншими шляхами пішла б історія нашої України, якщо б дійшло до єдності між Греко-Католицькою і Православною Церквами в одному Патріархаті. Позбудьтеся своєї вікової недуги сварів та чварів, поділів на групи, вислуговування чужим, підлещування і пониження, бо на встид і сором не бракує їх і нині у наших національних і церковних провідних кругах. Брак єдності серед християн, поборювання нами один одного є гріхом...».

Оцей волелюбний дух вдихає УГКЦ у своїх вірних і сьогодні.

У нашій вдячній пам'яті Йосип Сліпий залишиться назавжди велетнем духу.

Ця коротка довідка трагічного життя греко-католиків яскраво засвідчила, що УГКЦ – національна, окремого народу, церква – патріотична. Греко-католики бачать свою місію не лише в проголошенні звістки про спасіння в Царстві Божім. А й у тому, щоб сприяти українській спільності у будівництві та зміцненні суспільства і держави, бути тією величною миротворчою консолідуючою силою, яка б сприяла українізації суспільства на основі національних традицій і християнських цінностей нашого народу.

Ось приклад.

Потрапивши на подвір'я храму блаж. Миколая Чарнецького, що в м. Ковелі, одразу відчуваєш – ти в українській святині. Звідусіль віє Божою благодаттю та українським духом. Тут поряд зі знаменом Волині купається в сонячних променях й знамено України. А з-під Божого купола храму велично лине молитва «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни». Мовчки, з трепетом у серці починаєш відчувати, якої країни ти син.

Звісно, таке можна побачити і почути в храмах УПЦ КП. Але ж важливо, щоб саме сьогодні, коли йде війна і Україна щоденно втрачає кращих своїх синів, «Молитва за Україну» звучала в усіх храмах, незалежно від приналежності їх до Москви, Рима чи Києва. Важливо, щоб українці сьогодні в християнській вірі «були всі одно»: і греко-католики, і православні, і протестанти.

Лише спільна молитва усіх українців буде почута Богом, і Всемогутній Господь пошле нам мир і благополуччя.

Дмитро Корнелюк, член Національної спілки краєзнавців України, релігієзнавець.

Попрацюймо на славу Божу  й на благо України

Нещодавно засоби масової інформації повідомили про добрий приклад єднання. «Об'єднаймо свої зусилля для служіння українському народу!» - з таким зверненням спільно виступили представники трьох традиційних українських Церков - УПЦ(МП), УПЦ Київського патріархату та Української греко-католицької церкви.

Зустріч представників Церков у такому форматі відбулась вперше. Учасники зустрічі переконані, що «подолати різного роду кризи в Україні можна лише об'єднав­шись, шляхом змін суспільних і особистих пріоритетів».

Заклик трьох українських церков об'єднатись (консолідуватись) задля служіння ук­раїнському народу - це велике благо не лише для держави, суспільства, Церкви, але й добрий приклад для інших Церков України.

Свого часу розкол Православ'я в Україні породив багато різних проблем. Адже церковну організацію більшою або меншою мірою підтримують ті чи інші групи людей, котрі належать до певної нації, партії, класу тощо. А це неминуче породжує й розкол у суспільстві (державі), веде до протистояння, нетерпимості, ворожнечі. По різні боки стали не тільки окремі політичні діячі, народні депутати, а й цілі партії, депутатські фракції, блоки.

Поділ Православ'я, безперечно, підриває й основи національної безпеки і цілісності України, провокує нестабільність, економічну розруху і духовну ворожнечу. А це вже суперечить самій суті християнського вчення. Адже покликання Церкви - не лише проголошення християнської звістки про спасіння в Царстві Божім, яке не від цього світу, але для цього світу.

Це покликання й у тому, щоб сприяти людській спільноті у будівництві та зміцненні їх земного життя за Божими Законами, бути тією величною миротворною консо­лідуючою силою, яка, опираючись на християнський універсалізм, розчиняла б їдкий гнів, злобу, ненависть, байдужість у безмежній всепрощаючій любові.

Адже вчення Ісуса Христа, його земне життя торкається не тільки світу Небесного (Вічності), нехтуючи матеріальним, земним світом. Ісус Христос поєднав ці два світи. Без віддетгого служіння світу земному немає світу Небесного. А сутність цього нового життя зводиться до активного протистояння злу, до постійного творення добра, до любові між людьми.

•

Такою об'єднуючою ідеєю може стати суспільна ідея щодо побудови та розвитку демократичної України - суспільства добробуту, злагоди та соціальної справедливості. Прикладом подібного єднання може слугувати Німеччина.

Коли після Другої світової війни в Німеччині настав час так званого «Нового поча­тку», обидві найбільші Церкви Німеччини -Католицька і Лютеранська, консоліду­вавшись, запропонували своєму народові важливі ідеї щодо побудови та розвитку демократичної Німеччини.

Ці ідеї згодом увійшли й до Конституції країни та уможливили становлення соціа­льного ринкового господарства, сприяли забезпеченню добробуту, злагоди та соціальної справедливості побудові такого суспільства, в якому в центрі поставлено не народ, не клас, навіть не релігію, а людину - з її правами і обов'язками. Було проголошено гасло: «Не особа існує для держави, а держава - для особи!».

Зайве підкреслювати, що саме християнське соціальне вчення про права людини стало для Католицької і Лютеранської церков та суспільства Німеччини лінією ефективного контакту, фундаментом для побудови новоєвропейської, привабливої для всього світу цивілізації, принципи функціонування якої сьогодні жодною мірою не суперечать ані християнському вченню, ані фундаментальним вимогам, сформульованим в ООНівських документах.

Тому-то соціальна християнська наука стала стимулятором суспільно-політичних змін у напрямку руху до «цивілізації любові». Цивілізації, в якій тісно співпрацюють і про яку турбуються як державні, так і релігійні інституції.

Успіхи німців усім нам відомі. Нині Україна відстає від Німеччини майже на 40 років, а від Польщі - на 20.

До речі, відзначаючи динамічний соціально-економічний розвиток сучасної Польщі, міжнародні експерти називають два головні чинники - іноземні інвестиції та Церкву, яка відіграла важливу роль у згуртуванні нації. Це якраз те, чого так не вистачає нашій державі.

Отож, є над чим задуматись.

•

На жаль, сьогодні в нашому суспільстві поки що немає загальнонаціональних цінностей, а у людей, які творять новий спосіб життя, немає національно- патріотичного і релігійного натхнення.

Виробляючи в режимі свободи свої сучасні морально-релігійні світоглядні координати, ми, українці, не повинні ігнорувати досвід довколишнього світу, що теж оновлює свої духовні підвалини.

Українське Православ'я має переосмислити себе в новому всехристиянському й суспільному контексті й відмовитися від претензій на винятковість. Адже якщо ми хочемо миру і стабільності в суспільстві, то маємо визнати світ таким, яким він є. І, що найголовніше, - покаятись за свої гріхи.

Варто замислитися і над тим, якою є присутність християнських церков і, зокрема Православ'я, в наших сьогоднішніх громадських структурах, в суспільних процесах України. Одне з головних питань, яке нині найбільше хвилює віруючих в Україні: як, попри всі відмінності, можна мирно жити один з одним?

Адже нині у нашій країні офіційно зареєстровано 35184 релігійні громади, які репрезентують понад 110 різних релігійних конфесій, течій, спільнот і общин. З них майже 95 відсотків християн.

Найважливішою, найвпливовішою складовою християнського життя в Україні зали­шається традиційне українське Православ'я. Загалом воно становить 62 відсотки громад. Серед них є свої етнічні кордони, розбіжності, суперечності, протистояння, нерідко - й ворожнеча.

•

Отож, розпочатий діалог між Церквами різних юрисдикцій сприятиме подола­нню не тільки міжцерковного відчуження. Передусім, він здатний у майбу­тньому посилити спільні дії Церков до об'єднання різних гілок Православ'я й утворення єдиної Помісної Церкви в Україні.

Однак, щоб таке єднання сталось, потрібна, насамперед, добра воля ієрархів Православних церков і, в першу, УПЦ (МП) й УПЦ КП. Безумовно, велике значення має позиція Блаженнійшого Володимира, Предстоятеля УПЦ (МП). Оглядачі схиляю­ться до думки, що він - за об'єднання Православ'я і дуже хоче після себе залишити Помісну Церкву.

Але сьогодні в Україні є окремі ієрархи УПЦ (МП), православна інтелігенція, які ще не визначились у своєму виборі на користь об'єднання і помісності. Є й такі, які відкрито виступають проти Української Помісної Церкви, зокрема Агафангел, митрополит Одеський та Ізмаїльський. Саме він є одним із найзатятіших прихильників ідеології так званого «Русского мира» та «возрожденияправославного Отечества нашего».

Така позиція здатна посіяти неспокій у душах вірних УПЦ, духовенство якої не бажає втрачати релігійної автономії. А паства у значній більшості вважає своїм «Отечеством» саме Україну, а не Росію з її «столицею православного світу».

Однак під впливом патріотично налаштованих ідей Блаженнійшого Митрополита Володимира таких ієрархів стає все менше і менше. А й справді: українське коріння Володимира, його цілковита аскетичність, висока освіченість, духовна зрілість і стратегічна мудрість церковного будівничого стали запорукою справжнього розквіту автономної Церкви.

Блаженнійший Володимир — великий скарб, духовний лідер не тільки для УПЦ, а й взагалі для християнського світу, — переконанийПредстоятель УГКЦ Святослав.

Російська юрисдикція над УПЦ за всі ці роки стала суто символічною. Та й покійний Патріарх РПЦ Олексій не надто втручався у справи Української церкви. А от часті візити в Україну Патріарха Кирила викликають певні роздуми і стурбованість.

Нинішні хмари над УПЦ (МП) засвідчують розгортання саме таких подій. Адже у самій Церкві неспокійно, прихильники самостійності та прибічники підпорядкованості РПЦ мирно вже не уживаються між собою. А засідання Священного Синоду, яке відбулось у січні ц. р.,деякі оглядачі називають початком «церковного перевороту».

Постійно за відновлення єдності українського Православ'я виступає Святійший Патріарх УПЦ КП Філарет. І робить все можливе, щоб це швидше сталося.

—    Наша спільна мета — розворушити українські патріотичні сили, скликати їх до конструктивної праці. І зробити це, запропонувавши як основу духовні, людські, а не політичні цінності, — наголошує Патріарх.

•

Ми не можемо обійти увагою дві найдревніші кафедри України: Володимир- Волинську та Волинську УПЦ. Наші ієрархи позитивно налаштовані на об'єднання Православ'я.

-     Подальший статус - визнання повної автокефалії - можливий. Для цього потрібно молитись і проводити духовну роз'яснювальну роботу,— наголошує митрополит Лу­цький і Волинський УПЦ Ніфонт (газета «Волинь-нова», лютий 2009 р.).

Отож, зближення українських конфесій православної традиції в ім'я України - це велике благо для держави, суспільства і Церкви. Адже єдність Церков неминуче веде до згуртування нації, незалежно від національності і віросповідання, бо Господь сказав, що «і ті Мої, але поки що не від Мого двору». А згуртування нації - до миру і процвітання суспільства.

Отож, попрацюймо на славу Божу й благо України!

А що думають з приводу порушеної проблеми наші краяни? Ось думки декого з них:

-     Які пріоритети, на Ваш погляд, лежать в основі спільного звернення до народу трьох традиційних українських Церков - УПЦ МП, УПЦ КП і УГКЦ?

Протоієрей Віталій СОБКО,

голова інформаційно-видавничого центру Волинської єпархії УПЦ КП. депутат Волинської обласної ради, заступник голови її постійної комісії з питань духовності, релігії, освіти і науки, культури, ЗМ1 (м. Луцьк):

-            Насамперед, зауважу, що зустріч представників трьох традиційних Церков - це визначна подія в житті Православ'я. Надіюсь і вірю, що вона схвально зустрінута нашим народом. Адже болючі рани розколу закровоточили як в суспільних, так і в сімейних стосунках. Тому зближення різних гілок Православ'я - дуже важливе й національно необхідне.

Згуртування української нації на основі християнських духовних цінностей - пріоритет, який спонукує традиційні для нашого народу конфесії не просто вести діалог в ім'я зближення, а й шукати засоби реалізації спільної мети. А вона є настільки важливою для подальшого розвитку нашого суспільства, що міжцерковним спільним зверненням не можна обмежуватись.

Потрібно робити ще багато спільних мужніх кроків, які, разом із тим, з часом повинні привести до єднання українських конфесій православної традиції в лоні єдиної Церкви.

Звичайно, звернення - це лише перша ластівка на шляху єднання. Переконаний,

що за нею можуть «прилетіти» і друга, й третя...

•

— Як Ви оцінюєте діалог представників трьох традиційних українських Церков?

Любов КРАВЦОВА.

методист управління освіти, голова міської громадської ради з питань національного і духовного відродження, вчитель-методист

(м. Нововолинськ):

—  Діалог був завжди джерелом примирення в усіх народів і в усі часи. Те, що українські традиційні церкви зголосились «об'єднати свої зусилля для служіння українському народу», - це спільний плід діалогу УПЦ (МП), УПЦ КП та УГКЦ. Цієї події українська спільнота чекала всі 20 років Незалежності. Ця подія дійсно - епохальна. Адже демократизація, як визнана форма життя та державного устрою, без Церкви просто неможлива. Люди, котрі не намагаються дотримуватися виконання Заповідей Божих, свідомо переступають й численні людські закони.

Українське Православ'я як таке не єдине. Воно складається з чотирьох конфесій. Звісно, серед них є протиріччя, свої етнічні кордони, навіть - неприязні стосунки. З приводу цього англійський теолог і письменник Річард Вейтлі писав: «Кожен хоче, щоб правда була на його боці, але не кожен хоче бути на боці правди».

Та сьогодні Церкви своїм спільним зверненням до народу показали, що вони стали на боці правди. Зближення (консолідація) Церков - це перший крок на шляху до конструктивної праці.

І хоч конкретної програми поки немає, важливо інше - діалог розпочався, розуміння є, а значить, буде й спільний засів нашої православної ниви, яка

забезпечить добробут, злагоду та соціальну справедливість в нашому домі.

-         Наша країна наближається до прірви. Йде духовно-моральна і фізична деградація суспільства. Нині все більше і більше людей загрузли в болоті злочинності, злиднів, захворювань, суїциду.

Що можуть з приводу цього щось запропонувати Церкви православної традиції?

Євген ЗАДОРОЖНИЙ.

священик храму Блаженного священномученика Миколи Чарнецького УГКЦ. ієромонах, кандидат богослов'я (м. Ковель):

-Безумовно, заклик трьох найбільших українських Церков об'єднати свої зусилля задля служіння українському народу, я переконаний, буде схвально зустрінутий не лише віруючими православної традиції, але й «людьми доброї волі» інших Церков та невіруючих. Більше того, цей почин знайде свою підтримку і серед державних та громадських структур.

Діалог між традиційними українськими Церквами має сприяти не тільки подоланню розбіжностей та суперечностей. Передусім, він здатний у майбутньому посилити спільні позиції Церков, зробити їх голос більш впливовим і потужним у суспільстві, що неодмінно консолідує нашу націю в питанні реформування суспільного буття.

Нам сьогодні не слід «вигадувати велосипед». Засадничою основою наших спільних дій в соціальній сфері має стати всехристиянська соціальна наука про людську гідність та права й обов'язки людини, яка була започаткована в Німеччині Католицькою і Лютеранською церквами понад 60 років тому. Консолідація церков забезпечила добробут, злагоду та соціальні гарантії не лише в Німеччині, а й у всіх західних суспільствах.

З висоти досвіду західних держав відкриваються перспективи світу без насильства, де щораз більшу роль відіграватимуть розум і спільна мова, а ту мову дає нам Євангеліє. З висоти цього досвіду видно, що обов'язок і довіра стають головними чинниками на кону історії.

•

-     Чи повинна Церква включатись у суспільне життя?

Оксана МУЛЯРЧУК.

вчитель християнської етики Зеленської ЗОШ І—III ст. Ковельського району, старший вчитель, відмінник освіти України:

-        Однозначно - так! Пам'ятаймо, що суспільні процеси регулюються лише моральнісним фактором, етичними законами. І не можна сподіватися на серйозні результати реформування суспільства, залишаючи поза процесом суспільну свідомість і духовне життя народу. Адже саме вони й визначають ті глибинні патернальні структури, на яких ґрунтуються моральне здоров'я і благополуччя особи, сім'ї, роду, етносу, нації і держави в цілому.

Брак моральних цінностей та чеснот у людині і суспільстві не можуть компен­сувати тільки державні регулятори. Тому будь-який державний організм, що спира­ється на засади свободи, повинен бути зацікавлений у тому, щоб Церква підтри­мувала його, виправляла його помилки.

Звичайно, Церква не пропонує жодної моделі економічного чи соціального розвитку. Бо головне призначення Церкви - не підміняти кесаря, а проповідувати Царство Боже. Однак вона пропонує такий механізм, створює такий моральний клімат у суспільстві, який, зміцнюючи морально людські особистості, може об'єднати націю й позитивно впливати на розвиток суспільства.

Пам'ятаймо! Шлях до добробуту, миру, єдності нації лежить через віру в Бога, взаємне прощення і внутрішнє очищення.

Прийшов час припинити боротьбу один з одним, а об'єднатись і своїми справами бути світлом для світу і сіллю Землі (Мф, 5:13-14).

Дмитро КОРНЕЛЮК,

 релігієзнавець, краєзнавець,

голова Волинської обласної громадської

організації з питань національного і духовного відродження

Телегонія: прихована правда

Злу насінину можна посіяти таємно,

Проте не можна приховати її врожаю.

Запропонована нижче стаття порушує тему, яку нерідко замовчують і навіть приховують. Але Ігнорування Існуючої проблеми не усуває її наявності І тих жахливих наслідків, які вона несе в сучасні сім'ї і в майбутні покоління.

Сьогодні можна почути, що дошлюбні інтимні стосунки між юнаком і дівчиною - річ цілком допустима і не гріховна. Як стверджують експерти, близько ЗО відсотків хлопців і 50 відсотків дівчат мали перший сексуальний досвід в 13-14 років. А кожний третій підліток у віці 15-17 років живе регулярним статевим життям. Ще 25-30 років тому основна маса молоді позбавлялась цноти після 18-20 років, та й то, переважно, після вступу у шлюб.

Україна - попереду в Європі за кількістю абортів, в тому числі серед дівчат 13-14 років. У 2014 році, як засвідчує статистика, мамами стали понад 1200 школярок, а це - 8 відсотків від загальної кількості пологів в Україні. У Європі ця частка становить лише 3,2 відсотка їхніх ровесників. А якщо до цього додати поширення останнім часом такого явища, як проституція, то розумієш: час бити на сполох.

Нині в світі тільки 7 відсотків всіх дівчат, котрим за 17 років, зберегли цнотливість. Чому вони втрачають свою невинність? Не тому, що в своїй більшості розпущені, а тому, що обмануті, не розуміючи, що чоловіки прагнуть брати і < (пестозувати їх, а, отримавши бажане, вони втрачають інтзрес до партнерші. Оскільки це - не Божа любов, а короткочасна пристрасть, - спалах емоцій.

В Біблії є приклад сильної любові Амнона (2 книга Самуїла: 13, 1- 39). Він так закохався у Тамару, що марив нею кожен день. Чи від Бога була його любов? Дії Амнона свідчать, що його почуття були, швидше всього, від лукавого, тому що після зґвалтування Тамари зненавидів її лютою ненавистю і вигнав зі свого дому.

Любов від Бога ніколи не зникає, з часом не зменшується. Це не тілесне почуття, а Божественний дар, який керує бажаннями і діями людини.

І як тут не згадати народну мудрість: "Любов ми обираємо самі, а дружину (чоловіка) нам посилає Господь".

У біблійному розумінні слово "любити" означає "віддавати", тобто жертвувати. Жертвувати своїм часом, грошима, силами, здоров'ям, і навіть життям заради тих, кого любиш. Любити - значить піклуватись, турбуватись, дбати. Тут слушними є слова апостола Павла: "Випереджайте один одного пошаною".

Іван Котляревський у п'єсі "Наталка Полтавка" повчає: "Де злагода в сімействі, де мир і тишина , щасливі там люди, блаженна сторона".

Сімейне життя - велика радість. Головна місія подружжя - створити сім'ю, виховати

дітей, жити заради них. Недаремно ж слов'янське слово "супруги" (подружжя) раніше означало двох волів, запряжених в один плуг. Мабуть, звідси й приказка: "Тягнуть свого плуга разом"!

Видатний педагог К. Ушинський повчав: "Сім'я - перша школа, а мати - перша вчителька". Сім'я - це не творіння людини, а Бога!

Виникає запитання: чи лише ці чинники (критерії) є запорукою здорової, щасливої

сім'ї? На нього наука генетика відповідає: ні! •

Люди, які вступили у шлюб, у своїй більшості мріють про дітей. Але не всі знають, як впливає на здоров'я потомства дошлюбна чистота подружжя, що саме від неї залежить, якими будуть ваші діти. Наші предки про це добре знали: вони помічали, що від повії не буває хороших нащадків. Ось чому морально розбещену дівчину вважали недостойною подружнього життя.

В наш час зв'язок дівочої невинності (цнотливості) з якістю потомства змогли пояснити генетики, відкривши в минулому століття (50-ті роки) явище телегонії. А суть її полягає в тому, що долю майбутніх дітей жінки вирішує перший чоловік в її житті. Саме він, а не майбутній батько дитини, закладає генофон потомству кожної жінки, незалежно від того, коли і від кого вона буде народжувати своїх дітей. Саме він, порушивши цнотливість дівчини, стає своєрідним генним батьком всіх майбутніх дітей жінки.

Виникає запитання: чи повинні сучасні дівчата, які приймають рішення до шлюбу розпочати інтимне життя, знати про це? Безперечно, повинні. В протилежному випадку на них можуть чекати в майбутньому досить серйозні проблеми, про які знають фахівці зоотехнії.

Чому ж висновків науковців не враховує людина? Адже вона хоче мати здорову сім'ю і хороше потомство. Адже відомо, що після багаточисельних фізіологічних, антро­пологічних, соціологічних спостережень і дослідів генетична наука твердо заявила: ефект телегонії розповсюджується і на людей, причому навіть в більшій мірі (формі), аніж у. Але відкриття явища телегонія  тут же було заховане за 7 замків від людей - простих і великих, тому що це відкриття ставило заслін на шляху всякого роду сексуальних "революцій". Більше того, для засекречування була знайдена і навіть занесена в енциклопедію концепція про те, що нібито явища телегонії не існує.

Отож, телегонія (від "теле" - далеко і "гоні" - народження) - наука, яка стверджує, що на потомство жіночої особи впливають всі її попередні статеві партнери.

Є чимало свідчень, що навіть через декілька років після позашлюбної ночі, наші українські жінки стали народжувати від білих, генетично здорових своїх чоловіків, дітей "ні в маму, ні в отця, а в чорного молодця". Причиною цього була генетична мутація хромосомного ланцюжка позашлюбного партнера.

Дівчата - "дошлюбні жінки", особливо із числа повій, сьогодні часто дарують своїм закоханим чоловікам приховані "плоди" дошлюбних статевих зв'язків - наркоманів, токсикоманів, гомосексуалістів або психічно хворих неповноцінних, біснуватих діток. Багато років тому позашлюбний зв'язок ставав причиною сімейних трагедій. Таких прикладів,гадаю, кожен знайде чимало і в своїй пам'яті. У читача може виникнути запитання: "А як же чоловік? Чи повинен він зберігати чистоту? Чи залежить від нього, якими будуть його діти?".

Однозначно: так! Духовний стан чоловіка, окрім спадковості, впливає на генетику потомства. На ньому лежить головна відповідальність.

Сьогодні у теорії телегонії - багато противників. А розпочалась ця боротьба ще в 1939 році. Саме цього року 14 червня в СРСР була прийнята постанова ЦК КПРС "Про боротьбу з генетикою - псевдонаукою, що суперечить марксистській діалектиці". Лише в 60-х роках, під тиском беззаперечних відкриттів, комуністичні "базіки" дещо відступили. Однак залишилось чимало осіб, котрі не визначають вчення телегонії, вважають його абсурдом і вигадкою.

Це - люди особисто зацікавлені, адже індустрія порнографії зазнає значних втрат, тема сексуальної свободи перестане інтригувати молодь. Саме ті, хто сьогодні агітують за легалізацію проституції, виступають проти вивчення у школах курсу телегонії. Це аморальні, розбещені духовні каліки, для яких вигідніше, щоб наші діти вивчали у школі курс "Планування сім'ї".

Такі лиходії і проти викладання у школах християнської етики. Проте саме Біблія подає Божі норми для будівництва щасливої сім'ї.

Шановні юні друзі, ви повинні пам'ятати -що ваші-поведінка і ставлення до цнотгківост+ буде мати сильний вплив на ваших майбутніх дітей. Те, що не видно для людського ока, що заховане від людей зараз, може висвітлитися у ваших синах і дочках!

Отож, бережіть себе чистими! Бережіть себе у невинності, бережіть себе від еротики та порнографії, бережіть свій дух для Бога, щоб не було там ніякої мерзоти!

При сучасній системі світських цінностей дівоцтво зберегти непросто, зате і нагорода велика: діти, котрі народжуються від чистих батьків, - це благословення Боже. Вони - на радість у житті, на допомогу і потіху в старості, а не на сором і страждання.

Дмитро КОРНЕЛЮК, координатор духовної освіти в школах Волині.